Я примара серед інших людей,
Ми блукаємо в розпачі ілюзій,
Що лякають білий день.
Я гуляю серед цих тіней,
Не розуміючи людей.
Їхні очі — порожні серця,
В яких відбивається лише біль забутого творця.
—
Темні ночі вбивають день,
Розбиваючи світло на скалки,
Страждання гублять людей,
Зникаючи в безодні ночей.
Примари блукають без сердець,
Забувши сенс буття,
Малюючи його вогнем на стінах,
Що горіли й спопеляли до тла,
Залишаючи лише попіл темних мрій.
—
Я блукаю в забутті ідей,
Загублений в морі чужих мрій,
Втрачаю надію знайти себе,
Розчиняючись у вітрі, мов дим,
Де душа тікає від світу,
Залишаючи тінь від спогадів,
Що розвіюються в небутті.
—
Ох… примарний цей світ,
Який продовжує людей,
Що вбивають світ і день,
Розпалюючи вогонь ненависті,
Немов сонце у дощовий день —
Промінь надії торкається їх,
Але згорає у темряві.
—
Страждання… кожен день…
Вони отруюють повітря,
Проникають у думки,
Розривають серце на шматки,
Не залишаючи нічого,
Лиш тільки біль очей, що мовчать,
Відмовляючись плакати,
Кричать беззвучно в порожнечу,
Де відлуння повертається болем.
—
Я повторююся знову й знову,
Застряглий у колі безвиході,
Серед мертвих душ і білих тіней,
Де надія зникає, а час завмирає,
Розчиняючись у вічній самотності тіней.
—
Таке бажання цих ідей,
Така жорстокість цих людей,
Що вбивають день, вбивають світ,
Залишаючи по собі лише попіл,
Що вітер розвіює у безвість,
Змиваючи сліди їхнього існування.
—
Де світло? Де кінець цього болю?
У лабіринті тіней немає виходу,
Тільки відлуння душей,
Що зникають у безодні,
Неначе крики, загублені в часі,
Залишаючи лише тишу,
Що холодом огортає думки.
—
Час розсипається на порох,
Момент зникає в забутті,
А я — примара серед інших людей,
Загублений в морі чужих тіней,
Зникаю разом з ними,
Не залишаючи сліду.
—
Ох… примарний цей світ,
Де мертві душі серед білих тіней,
Блукають без мети,
А день вмирає у їхніх очах,
Залишаючи лиш спогад про світло,
Яке більше не повернеться.
—
Вічність… холод… тиша…
Лише шепіт мертвих думок,
Що тануть у небутті,
Порожнеча… відлуння…
У біло-червоному серці,
Що продовжує битися,
Навіть серед мертвих душ і білих тіней,
Згораючи у вогні вічної самотності,
Та продовжуючи жити…
—
Без надії, помираючи — забуваючи день,
Де світло і темрява стали піском потойбічних людей.
Поза межами світу, абстракцій, ілюзій
Криється справжній діамант чистого світу,
Що приймає душі білих страждань,
Немов туртури, що ми створюємо самі,
Вбиваючи подих білих птахів, що летіли у вир,
Знаючи справжній біль,
Який вбиває глибше стріл,
Який туманом біле поле вкрив,
А біль сердець у котре стих.
—
Я йду по полі,
Де віє холод, серед мертвих тіл,
Де страх навіює глибока ніч,
Серед тиші душ, що колись невпинно так співали,
Не має сліз — не має болю,
Не має суму і страждань.
Я людина серед душ,
Що доторком вбиває,
Та порятунку вже немає.
На цьому світі я один,
Йду у білий світ,
Де хтось на мене вже чекає,
І руку простягає…
Владислав
