Старий столик, у якого під обломною ніжкою лежать дві-три старі газети. Декілька дірок від куль у стіні, що ще міцно стоїть. Горня з чорною кавою.
І ми. Точно щось більше, ніж незнайомці. Нібито друзі, але не коханці. А може, і останні. Я ще точно не знаю. Можливо, й то друзі найкращі. Але хіба ті цілуються не по п’яні? Можливо, коханці, що жадають любові. Але хіба ті тримають один одного у френдзоні?
Точно не ніщо. Скоріше всього друзі. Можливо, коханці. Я ще досі не знаю, що ходить між нами.
Випадкові дотики, ніжні обійми і голосний сміх ночами на зупинках. І коли постає питання в повітрі: "То хто ви двоє: друзі чи більше?" — з’являється зустріч очима. І в них чітко видно бажання чогось набагато більшого.
Точно не незнайомці. Можливо, друзі. Здається, коханці. Іскра, що панує. Обійми, торкання і трохи сварок. Але все проходить. І знову пристрасне бажання.
Одне житло, одна ковдра на двох і одна пательня, на якій і так ніхто не готує обіди. Погляди, що все більше йдуть косо, додають усе більше аргументів у сварки. І ось, остання ниточка: знову ревнощі без причини, і хтось ночує не в спільному домі, але у більш коханої людини.
Точно не коханці. Імовірно, не друзі. Скоріше всього незнайомці.
Ще досі старий столик із газетами під ніжкою, дірки від куль на стіні, одне горня кофеїну. Але все ще витає у повітрі питання:
"Хто ми один одному: коханці, друзі чи незнайомці-зрадливі?"
Крокодил
