Моїй бабусі.
Дідусь колись за правду в очі
Був засланим у Казахстан.
Бабуся плакала дні й ночі,
Бо був тоді важкенький стан.
Двоє дітей малих лишилось…
Хата дірява,харчів нема.
Сиділа мовчки і молилась…
Сама,сама,весь час сама.
Та горда була моя бабуся,
Терпіла долі важкі часи.
Дітей любила й вела їх в люди.
Давали сил їй рідні ліси.
Кусочком хліба вони ділились,
Вночі ховалися по кутках,
Тому що всі тоді боялись,
В людей ходив панічний страх.
Бандюг було тоді доволі,
Не так сказав -тобі тюрма.
Діти навчалися у школі –
Бабуся знову все сама.
Сама косила,сама сапала,
Худоба,діти,метушня…
А дід не повернувсь додому –
Була в нього друга сім ‘я.
Бабуся долю не проклинала,
Бо гордою завжди була.
На ноги діточок підняла
І внуків скоро обняла.
Любили ми бабусю дуже,
Не молода вже,та попри все…
Полає,покричить,всміхнеться
І теплі бублики несе.
Ті бублики ще й досі сняться.
В гуцульській,спечені,печі.
Бабуся там пекла і хлібчик
Й варила запашні борщі.
Свою любов нам віддавала
Й одна прожила до кінця,
Бо вірною була гуцулкою,
Ішла у церкві ж до вінця.
Дідусь,в свій час хотів вернутись
Та гордість лилась через край.
Не захотіла,не впустила
Чи розлюбила,чи як знай?
Багато ще я не сказала Тобі,
Настане той час і прийду до Тебе.
Згадаємо вдвох,що було на землі
І тихо відійдемо в небо.
І будем сидіть на хмаринці удвох,
Дивитися зверху на гори.
На наші ліси,на хати,на садки,
На рідні Гуцульські простори.
" Бабусенько люба,Ти їх огортай,
Онуків своїх ,що лежать у могилі.
Ніхто й так не знає,коли й чому край.
Ніхто й так не знає й донині.
Онучка Твоя там рядочком лежить,
Її Ти любила найбільше…
Піклуйся про них,хоч вже тепла земля,
З Тобою якось безпечніше."
І кожен раз до бабусі
На цвинтар тихцем завітаю,
Поплачусь,пораджусь,
чи просто посиджу,
Велику потребу в тім маю.
Марія Грушак 28.05.2021р.
Марія Грушак
