Мої шістнадцять, майже двадцять два,
Розкажуть більше, ніж я можу знати.
Мої шістнадцять, вже не два і два,
Товкмачуть про потребу часу.
Я хочу користь для суспільства принести,
Для меншого, для старшого, без різниці!
І для дряглистого, обпаленого листя,
Що падає на голову чужим.
Мені шістнадцять, я ще встигну
Вкласти щось важливе у цей світ.
Тільки боюся, що не вдасться,
Що помру, так і не закінчивши мети.
Боюсь, що всі мої затіїї
Зникнуть, мов спокійний очерет,
Десь у вирії роботи й буднів сірих,
Десь у рученьках старих людей.
Хоча ні, та що це я?!
Славне життє ж маю!
Якщо й будуть сірі будні –
В силах це змінити.
Якщо буде праця щира
До пізньой години,
Тóді зможу я подбати
Про вікенди милі.
Про розпусту, про священне,
Про милеє небо.
Про красиве місто слави,
Слави королеви.
Отже, я шістнадцять маю,
Життє триває.
Я встигаю все зробити,
Поки мрії маю.
Каріна Кочура
