Ох же, всіляких до нас зі краю привела;
Люта й безжалісна, ця катівська війна.
Звідтіль, що зі сходу, чоловіка з роду Червенко, я стрів;
Стискалось його серце, а біль душі на обличчі ятрів.
Славна дружина, мужа цього;
Нестерпно, хворіла, втрапивши в раку ярмо.
Як же він мужньо їх клопотав;
Од цього кохання, я, митями, подумки застигав.
Є ж, що кохають нещиро, несправжнє;
Від гомону біди, те кохання гасне.
Він же Галину беріг до старості літ;
Відчуваючи від важкого стану коханої, нестерпне болючий, роздумів гуркіт.
Хоч, воля випадку дружину згубила;
Нищебного розростання, цього вбивчого захворювання.
Все ж, мужній, Червенко в правді істину вбачав;
Він же кохання всього свого життя втрачав.
Щоб полегшити Галини страждання;
Робив все для коханої, зі копіткого старання.
Я ж оспівую, цих двох в подружжі;
Щоб ти, мила людино, не опинилась в почуттів бездоріжжі.
Шукала справжнього кохання, котре не меркне з чуттєвості, потреби;
Яке живе в тобі таке :пахуче, що без хиби.
Таке чисте та постійне;
Що і в прірві життя, зостається вірне.
Мирослав Ясенко
