А просто хочеться померти.
Закрити очі. І піти.
І разом з тим всю пам’ять стерти.
Але від себе не втекти.
І хоч тих змін не розумію.
І серце крається щодня.
Себе пробачить не зумію.
Себе картати буду я.
Сльозами тут не допоможеш.
Виводиш біль свій через плач.
А ти ніколи більш не зможеш
Почути як кажу: "пробач"…
В твоїх очах бездонна порожнеча,
І сил нема. А я не маю сил допомогти.
І засинаючи під вечір,
Не знаю чи прокинешся вже ти…
Якщо бог є, то вже його нема.
Для мене точно.
Померти би. Бо як тут жити.
Ти ніби ще живеш, а ніби й не жива…
І знову лютий.
Знову високосний рік.
І знову чую я цей крик:
Артур.
Не хочу чути це ім’я.
Сварив тебе коли ти шаленіла.
Хотів поспати. І проспатись.
Можливо це тебе і вбило.
Тепер не хочу прокидатись…
Роби добро – буде добро.
Воно так не працює.
Роби добро – а зло тебе лупцює.
Цей всесвіт з кожним днем мене гнітить.
Куди подівся весь той позитив?
Я власноруч його убив.
02.04.2024
Сьогодні ти заснула назавжди,
Для нас це порожнеча. Крах.
Пробач будь ласка нас, прости.
Ти назавжди в наших серцях.
Баланов Артур
