Надія

Вже стрілки годинника вперто ідуть до світанку’
А я не лягаю! Бо знову самотність зустріне мене. Як щоранку.
Мені її очі холодні й сумні вже набридли.
І цей неминучий солоний наліт на обличчі огидний.
То сльози туги…
А був привілей мій…Колись… Вдихати твій запах щоранку.
І каву міцну наливати тобі в філіжанку.
Щоранку.
Цілунок, швидкий, відчувати між стопом й знаком “зупинка можлива”…
Й злитися! Знову затримався! І кучері знову від зливи.
Не цінували!
А зараз? Боже! Іде хай та злива..
А я би чекала на тебе, годинами, милий.
Мати б можливість тобі подавати ту каву щоранку.
У філіжанку.
А не чекати дзвінків й рідких повідомлень, як бранка.
Так дурно втрачали ми час на даремні сварки й образи.
Яка в тім різниця, хто правий. Аби прокидатися разом.
І слухати тихо всю ніч кожен вдох твій й видих.
І розчинятись в повітрі ночей наших тихих.
Іванка Лутченко