Ти рятуєш мене, мов танці хворого на Паркінсона,
та твій холод — гематома.
Ти моя найбільша втома.
Вбивають думки про тебе,
коли я залишаюсь одна вдома.
Ти губиш мене, мов зірвані квіти,
ласуючи водою і світлом.
Я марнію з кожним днем,
пам’ятаючи лише, як раділи, мов діти,
серед літа і бітлів пісень.
Це все спогади, авжеж.
Втім, моя втомо, чому ж ти мене так не бережеш?
Із кожним днем все менше щирості,
все менше милості,
все більше прикрості.
Невже не заслуговую того, щоб плекали мене,
як єдину троянду на цій землі?
Врешті, я залишаюсь в’янути у скляному куполі.
Я воліла б не знати цей біль,
я хотіла відчути твого серця бій,
та втрачаю глузд серед марев різнобій.
Мене давно не рятує слухати голос твій.
Я благала б його ніколи в житті не чути.
Бо як гадаєш, чи зможу забути?
Чи буде так краще для моїх ледь живих пелюстків,
в’янути у вазі, прагнучи трояндових кущів?
тгк квіткова хвороба
Ксеня Дашо (квіткова хвороба)
