От люди.
Створіння дивні та й усе:
То люблять, то блукають чуждо.
А деяким й узагалі, плювать на все.
На все і всіх, їм завжди не до нас.
Заклопотані, в своєму супер світі.
Й не помічають чорно – білих мас.
Вони – дорослі, а ми просто діти.
А як дивитися на все це навпаки.
Ну, щоб зрозуміти кожного думки?
"Та ні", "Чого?", "Навіщо?" і "Не зараз."
"Ми потім", "Якось наберу".
А ти чекай і марно намагайся
зірвати з сцени цю белеберду.
Вони там грають свій сценарій,
Який давно вже опису приліг.
Вони не знають радості пізнання.
В звичайних поглядях, та що там, "Вже побіг".
Їм треба бізнес, гроші та майно,
Вони ніколи не стоять на місці.
Але в кінці гри: все зароблене – лайно,
Й вони – пусті краплини на сторінці.
Книга життя не раз уже навчала:
Кохай, мрій, відчувай, люби.
Але, зчитавши книгу – закриваєм
Та йдем по справам, "Лате прихопи".
Ми біжимо у цьому вирі,
Женéмось за фізичністю лише.
Та знаєш, друже, не буває "тих ❤️" – замінних.
Не вбачиш ти, цінивши свій Porshe.
Усе це круто, я не сперечаюсь,
Але чи треба вам оте авто,
Коли сусідом буде сумка Praga,
А на задньому сидінні … Оп… І що ви думали? – ніхто.
Звичайно будуть "приятелі" поряд,
Яким взайми дай, просто поможи.
Та чи буде місце там коханню?
І чи будеш так щасливим ти?
Шлях успіху не є простим,
Це кожен знає.
На нього треба безліч наших сил.
А де їх брати? Де знайти підтримку?
Отут у всіх в щоденнику той штир.
Один… Один, бо не помітив.
Був зайнятий, не хтів відволіктись.
Або відкинув на причалі гнити
Своє кохання, свій душевний штиль.
Лови момент, щомиті, щохвилини,
Працюй, удосконалюйся, рости.
Та знай, що не існує незамінних:
Не вбачиш ти – кохатиме другúй!
Васюк Поліна Романівна
