І прокидаюсь знов посеред ночі,
І у сльозах блакитні очі,
І серце болем вкрите,
На всі замки для всіх воно закрите.
І не пущу нікого душу я зігріти,
І тіло теплими обіймами укрити,
І не повірю тим словам твоїм ласкавим,
Що промовляються із осміхом лукавим.
Я не довірюсь знов тобі лихому,
І не відкрию душу зраднику такому,
Навік забуду облік твій,
І погляд милий із-під вій.
Покину роздуми про щиреє кохання,
Що ніби-то приходить зрання,
Покину думи я про принца молодого,
Що став мені за злодія лихого.
І не пускатиму я сліз гірких,
Щоб не побачив ясний місяць їх,
І не тужитиму вві сні,
Бо зорі в небі світяться ясні.
У ніч у цю прекрасну та ясну,
Я разом із тугою тут навік засну,
Цього чекала надто довго я,
Щоб плакать про короткеє життя.
Довірюся лиш жінці із косою,
Що залишалась доброю зі мною,
Віддам їй тіло й душу,
Бо вже давно я заспокоїтися мушу.
Тому до Смерті радісно прилину,
І пригорну,як рідну ту людину,
Яку чекала так душа дівоча,
Що тут тепер лежить,і вмерти хоче.
Софія Колісник
