Не встигла ще вимовить “мама”,
А вже — у труні.
Не впала, не вмерла від хвороби —
Вбита. В своїй стороні.
Мов ангел — втомилась літати,
Її — не верне ні жаль, ні час.
І світло в очах її тата
Погасло в ту мить… назавжди. Враз.
Її берегли, як святиню —
Від сходів, від вітру, від снів.
Та ракета прилетіла у спину
Від “руского міра” й “псів”.
А наші — хто з формою й статком —
Утік. “Не мій час”, “не мій бій”.
Прокурор у Парижі на шопінгу,
А дитя — в домовині… в рідній землі.
Пробач, маля, що країна — не стала,
Що щит в нас вкрали й совість продали.
Пробач, що не встигли, не зупинили —
І ворог, і зрадник в тилу процвіли.
Але ми пам’ятаєм. І будем — як криця.
І кров, і неправда — повернеться їм.
Бо кожна дитина — це наша столиця.
І кожна сльоза — як крик України в тім.
