У полі — хрест, а під ним брат,
Його обійняв чорний ґрунт.
Ще вчора — сміх, сьогодні — втрат,
І мати шепче в порожню лунь.
Вона стоїть, немов свіча,
Сльоза — як віск на щоку впав.
А біля ніг — його гілля,
Що вже ніколи не розцвів.
Сусід приніс назад бронежилет,
На ньому — кров, на швах — біда.
А мати, ніби силует,
Все шепче: "Сину… не сюди…"
В підвалі лялька, поруч сік,
І тінь дитяча на стіні.
Вони втекли в останній крик,
Що зупинився в тишині.
Ми ховаєм юних — не старих,
Кому б ще жити та любить…
А в неба — попіл замість крил,
І навіть дощ — не може вмить.
Тут кожен дім — то свідок ран,
І кожна піч — то біль сімей.
Світ мовчки тоне у екрані,
Де ми — лиш цифра новин-мертвих.
Ти ще сміявся вчора — щиро,
Тримав куліш, вино і хліб.
А сьогодні — твоя могила
У полі… серед вогняних хрип.
Немає слів, щоб все сказати,
І сенс — розсипаний, мов хліб.
Ми вчились виживать, мов тіні,
У темряві, що палить світ.
І скільки ще нам плакать в шрамах?
І скільки ще ховати нас?
Ця війна — не просто драма.
Це вирвана з грудей земля.
Та навіть в попелі і згарищі,
Ми — серце, ми — любов, не тінь.
І навіть смерть — у нас безвладна,
Бо ми живемо — крізь війну.
LikoDan
