Любили ми і пристрасно, і ніжно,
Любили ми і сильно, й до нестями.
Хоча і ображали й ображалися ми часто,
Але кохання завжди було з нами.
Тепер усе інакше, по другОму,
Неначе й не любили ми,
Ми вже не спішимо додому,
Щоб щось нове розповісти.
У серці біль і пустота,
Не можу я нічого з цим зробити,
Холодний розум каже: «не біда»,
Та серце все ж не може відпустити.
І в голові якийсь дурман,
Постійні спогади спливають.
Хоча, можливо, це обман,
Та серце і душа усе чогось чекають.
Обидва винні, безперечно,
Самі до цього довели,
Але хочУ сказати чесно,
Що більше все ж моєй вини.
Багато ти зі мною натерпілась
І часто плакала вночі,
За що я щиро вибачаюсь,
Бо дуже соромно мені.
Я хочу побажати щастя і любові
Тобі від щирої душі!
Нажаль, напевно, не зі мною,
Бо лиш найкращого достойна ти!
Мирослав Самойло
