«Не передати…»

Щастя – хоч відбирай. Поставлені повні діжки. — Ти чого? Ану постривай! — Біжать по траві босі ніжки.
Сміх… Таки безтурботний. Яка ж я щаслива, еге ж! І всі полюси широтні — Клянусь, їм немає меж.
Засніжена частка світу — Я тут живу, саме тут. Заводить свою еліту Всесвітній праведний суд.
Листям забито, даремно… Та я пам’ятаю й досі. Можу сказати напевно — Прибігла до мене осінь.
Літо. Стиглі суниці. Прогулянка. Дощ. Мокрий одяг. Небесного краю криці — Лиш ти, я, й пустий потяг.
Весна. Я йду пішки. За погоду дякую ґречно. А щастя — повнії діжки, І, певно, на безкінечно.
Відчувається — не передати,
Легко. Лоскотно. Наче цілунок.
У спогадах теплих – Карпати,
Природа…Її подарунок.
Щастя — щаслива епоха, Спадає мені на плече. Я понесу потроху, І піду назбираю ще!

Вітренка