Не раз ми чули про війну від старших,
Від тих людей, що жах цей перейшли.
У їхніх спогадах не було більше страху,
Бо вірили – не буде більш війни.
Сьогодні ж знову чорна і лиха орда
Вбиває молодість, надію, цвіт держави.
Той цвіт, що власне віддає життя,
Аби ми рабства і неволі більш не знали.
І знову чорним вороном хустина
Не одній мамі на плече лягла.
Не одна мама поховала сина,
І тата не діждалося дитя…
Десь там, у полі, хлопців вже не стало,
Вже не повернуться додому із війни.
Життя героїв України обірвалось:
Розумних, сильних, старших, молодих…
Поля із прапорами майоріють,
Свічки горять, а воїни вже сплять…
Щодень на фронті чиїсь діти гинуть,
І знову відчай й біль у люблячих очах.
Сніжинки тихо так у танці закружляли,
На прапор неба і пшениці тихо сіли…
Лягли так ніжно, гірко та печально,
Як теплі ніжні мамині обійми…
Марина Семйоник
