Не помічала… Все було в тобі —
У погляді, що снився у журбі.
До миті тої, як в очах твоїх
Розтанув світ — мов тінь без слів.
І я осліпла. Пустота. Лиш ти.
Навіщо зазирнула..?
Перегорнула все на «до» і «після» в мить.
Тепер шукаю твої очі коридорами.
В думках, у снах, словах…
Як не знаходжу, то мовчу,
Та у віршах тобі кричу.
Навколо світ блищить. Світ зомлів.
Нікого я не бачу, лиш очі твої.
Та нащо…Навіщо заглянула?
Для чого ти прийшла в мій світ?
Моє серце. Вирви.
Вирви його, бо вже
Нестерпна мука ця
Щоденна, вічна.
Навколо світ блищить. Світ зомлів.
Але всіх бачиш ти. Все видно,
Та мене нема. Ти крику мого
не почуєш,
Не впізнаєш голос мій.
Бо ти такий вже чула. Тисячі таких. Та як я буду поруч—не впізнаєш,
Бо ти таких вже бачила. Тисячі таких.
Коли залишаться лиш очі —
Заплющу їх… Засну цієї ночі.
І побачу. Почую тебе уві сні,
Бо не було таких, як ти, мені.
Візьму у руки свою душу —
І відкрию… Але ж боюся.
Показати — не зумію,
Лиш образ твій…
І з того часу із собою я борюся,
У муках страшних живучи.
І муки ці не солодкі—гіркі,
Та погляд твій—навпаки.
Ти мене не побачиш, я знаю.
Серед тисячі промайнеш.
Але все одно собі промовляю:
«В думках тебе тримаю».
