Ніжним дотиком врятуй її мистецтво,
Поцілунком теплим запали,
Бо світ такий простóрий та невпинний, що легко загубитись у тишині.
Наздожени слова її прозорі,
Такі от чисті, барвінкові,
Вони у світлі бачать зорі, що тепло зіткані були.
Вона примхливо бачить місто,
І от ті вулиці барвисті,
Ігристий дим понад свічками,
І тепло так лише між нами.
І ось в руках її намисто,
І легіт лагідний, шум листя,
І сон дрімотить, шепче місто,
Гуляють сни, над нами дійство.
І нам удвох, і нам не тісно!
Бо у цьому місті, де шепче листя,
Любов безмежна пророста,
І зрання нас обігріва.
Вечір тихо проплива,
Розмову чуйну заверша,
Дрімотить сон, гуляють сни,
І час вечірньої зорі.
І тепла кава, мов розрада,
Кава, кава… тиша пада.
Анастасія Яковлєва
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
