Роблю ніби те, чого зовсім не маю.
Та кожного дня «що далі – не знаю».
Ходжу та блукаю: когось я шукаю.
Чи правильно те, що тебе обіймаю?
Ти дивишся в очі, сказав пару слів:
Навколо пальця мене лиш обвів.
Додому до себе, не в душу, привів.
Та все ж обнадіяти мене ти зумів.
«Усьому свій час» – сонливо шепочеш.
Гадаю, що нічого планувати не хочеш.
Страх, що з часом мене ти розтопчеш.
Чи залишити все так, як є, захочеш.
Писати я вíрші зовсім не вмію.
Та лиш про взаємне дурненька мрію.
Тихенько я очі прикрила – вірю.
Але чомусь до тебе холодом не вію.
Залиш всі слова мої десь на поличці.
Якось побачиш посмішку на моєму обличчі.
Десь залиш мені місце в душí «на узбіччі».
Я сидітиму десь «на закинутому горищі».
Та все ж така думка, що тобі неважливо:
Що думаю, бачу, чи що мені властиво.
Не можу сказати я впевнено й сміливо,
Що поруч з тобою спокійно й красиво.
Поет я нікчемний – колись так казала.
Гадаю, що тоді я про це не збрехала.
Заспокоюю себе – сама це обрала.
Та зараз те саме – як і колись згорала.
Імʼя прикріпилось твоє на вустах.
В душі їдкий хаос по всіх кутах.
З тобою так добре, без тебе – ніяк.
Та все ж зрозуміла, що душею я бідняк.
Можеш мовчати, як все прочитаєш.
Я зрозумію, чому так вчиняєш.
З голови зайві дýмки ти викидаєш.
Та хто я для для тебе ще досі не знаєш.
Олена
