коли я махала своїми метелковими крильцями
проводила собі шлях до світу дитячим ентузіазмом
моя мудра опікунка ніжно давала жести пальцями
щоб я випадково не кинулася в темряву далеко.
коли, й не знаючи про неї, я посміхалася долинам,
живучи три роки – це не те, що п’ятдесят майже,
моя опікунка в ліжку рахувала свої останні години
і все їй залишалось – це вже своєї темряви чекати.
я запам’ятатала назавжди лише цю мить
а там, де зникла опікунка – не дав це показати час
лиш згодом моя думка побачила одну тінь –
обморок. я бачила його чорну руку не раз…
я, звісно, лише бачила – я не торкалася
але, за всі роки, я тільки проганяла цю мураху
вона так десять років тікати й не збиралася!
допоки за ці десять років мій терпець не увірвався.
тому я (ну й дурна!) хотіла побігти за цією рукою
я вже чіткіше її бачила, та вона досі від мене тікала
наче цей обморок – не той, хто кликав мене за собою
і, насправді, мушу визнати – я уже себе вбивала
це – марафон та експеримент, вже кілька років триває
і дотепер. дослідження, що я проводжу навіжено
через отруйні перешкоди, котрі смакувала
бо обморок – це наука, і я – божевільний вчений.
мені вже наче знову три через дитячу дурість
і вже не лечу ентузіазмом, а просто тону сумом
та, здається, мені теж п’ятдесят через мудрість
і (не) варто мені, нарешті, обморока торкнутись.
valkyrie/akkosia
