"Що ти сказав? Не маєш друзів?
Хахахахах, такого не буває! У всіх є друзі!"
Перше знайомство у садку: "Давай будемо дружити!".
У школі сіли за однією партою – товарищі не розлий вода!
Побачив красиву дівчину в Інсті – хочу утворити я сім’ю!
Чи то люди не задумуються про сутність слів? "Друг", "коханий" "я люблю"…
Розкидуємося ними як попало.
Ображаються, коли їх Знайомими назву.
Та хіба важливо який навісити ярлик?
Не відчуваю близькості з особою, немає особливого зв’язку.
Не можу подзвонити і поплакати людині, коли на серці ляг важкий тягар.
Не зрозуміє мої переживання, не зможе втішити мою тугу.
Не приїде у тяжкий момент, щоб просто побачити і заспокоїти мене.
Хочу подзвонити та сказать "пішли!",
і щоб То не було, людина скаже "go!".
Бо не важливий їй ярлик, статус чи скільки грошей у кишені –
Важливе лиш єство твоє.
Таку людину мрію віднайти…
Не персонаж-функція, як у грі: допоможи, зроби чи піднеси.
А щоб хоч атракціони хоч війна,
Чи хороший настрій чи сумний,
Зайнятий чи байдикуєш – завжди на тебе буде час.
Таку людину другом з радістю назву!
І все одно буде на зовнішність чи суспільний статус.
Хоч гори я звернуть готовий
За цей невидимий зв’язок!
Я сам ніколи не відмовлю,
Пожертвую сном чи дорогоцінним часом,
Ледве не у вогонь готовий пригнуть,
Та здається всім довкола все одно…
Мабуть, це й називається самотність: знайомих хоч греблю гати,
друзів – днем із факелом не стрінеш.
Тяжко визнавати, але самотній я…
Безліч існує мук на світі, та мабуть, найстрашніше – у самотності вмирать…
Давид Клименко
