«Я тут застряг, немає допомоги
Так холодно, що рук не відчуваю,
З живого залишились тільки ноги,
Так темно, поможи мені, благаю
Немає їжі, і зв’язок пропав,
Та ще мене не полишає віра,
Бо напрямок я правильний обрав,
Переді мною метра два і прірва.
Це ніби вчора, пробирає страх,
Я так боюсь померти від морозу,
Немов «льодяник» на підлогу «бах!»,
Мене ця думка, зводить до неврозу.
Тому з дитинства, небайдуж до гір,
Де смерть холодна, в тебе на плечі
Мені не заважає й хворий зір,
Нас не дістануть льоду палачі.
Я так вважав, бо кожна із вершин,
Для мене особиста перемога,
І сніг на них, немовби сто перин,
Та в голові не затиха тривога.
І не даремно, смерть уже на шиї,
Була лавина, і живих немає,
Я ще й осліп, о люди мої милі,
Мене мороз так міцно обіймає.
Відмерли пальці, на ногах судоми,
Не ворушусь, не можна і не треба,
Ти думаєш, помру в холодній втомі?
Дуже боюсь, так швидко йти до неба.
Та перед тим, як втратить свої очі,
Востаннє я побачив, просто дивом,
Є прірва, пам’ятаю теплі ночі,
Всі посиденьки із холодним пивом.
Зима, мороз, льодяники та сніг,
У мами холодильник серед дому,
Мене мороз нарешті переміг
Ще й їде дах, не чую вже судому.
Так хочу спати, айсберг, лід, вода,
Та я не вмру, як все життя боявся,
Хай інший хтось від долі пропада,
В незламності, давно собі поклявся.
М-мені п-пора, бо б-біль уже п-пропав,
У мене з-залишилась моя в-віра,
Б-бо напрямок я п-правильний обрав,
П-переді мною метра два і прірва.
Ростислав
