Темрява. Камінь холодний і сірий.
Тріщини в стелі, мов згаслі зірки.
Біль розливається в тілі, як вітер,
Рвані легені ковтають роки.
Очі злипаються… Тіні і спогади.
Мамині руки – теплі, живі.
Голос її: «Повертайся додому…»
Смуток і ласка бринять у словах.
Різкий удар. Повертаюсь у темряву.
Кров і залізо – у роті, в руках.
Хтось глузує. Хтось сміється підлегло.
Знову безсилля, знову мій страх.
Закриваю повіки… Батькові очі,
Мудрі, глибокі, мов небо весни.
«Сину, тримайся… Ти ж воїн, ти зможеш!»
Душу роздирає крик із пітьми.
Важко вдихнути – зламані ребра.
Гостра різь пронизує грудь.
Біль повертає мене з забуття,
Зриваючи з ніжних снів.
Знову спогади… Жінка у білому,
Шепіт лагідний, губи м’які.
Я обіцяв їй, що повернуся,
Що ще відчую ці руки тонкі.
Крик. Вогонь. Щось гаряче по шкірі.
Руки стискають, а я вже не чую.
Смерть простягає свої чорнії крила,
Та я ще тримаюсь, ще дихати мушу.
І раптом – донька. Маленька, смішлива,
Біжить по подвір’ю з квіткою в жмені.
Очі її, як сонце, щасливі,
Та тільки для неї лишився у сні.
Останній подих… Сльози палають.
Очі закриті – у серці весна.
Десь там, удома, вони ще чекають.
Та я не повернусь. Вже все. Тишина.
Nonnaght
