Було то дуже вже давно,
Коли пили з діжок вино,
Коли гулялося й пилося,
І слово, як ріка, лилося.
Були там панії і пани,
Народ простий і вишиваний,
Хто в жупанах, а хто в свитині,
Та всі — на рідній Україні.
І
На хуторі одному здавна
Жила панів сім’я уявна.
І був такий в них предок Хмара,
Що невловимий, мов примара.
Він з братчиками-козаками
Виборювали нас шаблями,
Проти жорстокості пішли
І нам державу принесли.
Був дужим він і козаком,
І в бій він мчався аж бігом,
І найсильнішим був в окрузі,
Що знали вороги і друзі.
Та ось прийшов час оженитись,
Та десь назавжди оселитись.
Знайшов козак собі кохану —
Ту україночку ласкаву —
Із нею в хуторі й засів.
А йшли роки, і все забули:
І про козаччини минуле,
І про свободу України,
І про її народ єдиний.
Так і стали панувати
І народ наш мордувати —
Хмарові пропащі діти,
Промосковські гнилі квіти.
ІІ
У маєтку над рікою
Жив собі панок з дочкою.
Був він так собі з уроди,
Хоч і був він із господи.
Всюди пана шанували,
Завжди чобіт цілували,
Кликали, хоч і даремно,
На засідання таємно.
Він із цього так пишався,
Зовсім пан наш зазнавався,
Завжди носа задере,
Що й не бачить, куди йде.
Так колись ця чваньковитість
Стала людям всім на милість.
Доля пана покарала
І до ліжка прикувала.
Бо, ішовши по подвір’ю,
Зачепився пан за пір’я —
Та й галопом полетів
Аж до річки берегів.
Довго-довго пан котився,
Ледь бідненький не розбився,
Та немов щось зупинило
Те тунелеве світило.
Так ураз перед очима
З’явився та й знизав плечима
Старий та давній дідо Хмара —
Немов найгірша злая кара.
"Ну, здоров будь, онуче милий,
Чи радше, кате уродивий,
Як можна отаке робити —
Своїх людей кийками бити?
Та буде час ще посварити.
Скажи-но: дуже хочеш жити?" —
Питає він, а пан не знає,
Чи він живий, чи помирає.
"Чого мовчиш ти, вражий сину?
Це ж не губити Батьківщину!
Кажи-бо зараз, бо дістанеш,
І враз покійником ти станеш!"
Пан не на жарт наш розгубився
І, мабуть, вже богам молився.
Та ось в очицях роз’ясніло —
І він почав просити сміло:
"Ой, мій рідненький, порятуй,
Життя мені, соколе, подаруй!
У мене ж доня сиротою лишиться,
І ні в кого їй буде життю навчиться!"
На що дід панові такий отвіт давав:
"Ти за життя багато убивав, улещував та лупцював,
Для люду свого був, мов бусурман,
А сам роз’ївся, мов справжнісінький кабан!
І за такі гріхи прощення не буває —
Нехай кожнісінький із вас, панів, вмирає!
Вже чорт для вас веселощі готує,
За вами так давно казан сумує.
Але ж не можу так вчинити із тобою —
Дам шанс ще раз подумать головою,
Бо все-таки ж рідня по крові,
Тож слухай дідові слова чудові!
Ти маєш доню дуже гарну —
Розумну, щиру та привітну з себе панну.
Тож, щоб спокутувати всі свої гріхи,
Повинен виконати прадідівські примхи:
Віддай за того, кого справді покохає,
На кого серденько її давно чекає.
Чи буде він царем, чи козаком —
Сама повинна вибрати, на ком!
А вже як прийде, то кажи,
Що все, що маєш, — віддаси
Заради їхнього добра,
А самому вже пора."
"Усе зроблю, мій любий діду!
І світ за очі я поїду —
Тільки дай іще пожити,
Щоб гріхи нарешті змити."
III
Ось уже і підбігають
Люди панові чимдуж,
Поспішають витягати
Його швидко із калюж.
Сам же пан — блідий, як крига,
Геть біднесенький змарнів,
Ніби тільки-но побачив
Своїх любих прадідів.
Он і доня поспішає
До свойого татуся,
Так нервує бідолашка,
Що аж труситься уся.
Вже взяли під руки пана
Та несуть у покої,
А вона все заливається
Від такої долі.
Вже давно всі розійшлися,
А вона сиділа,
Та все таточка питала
Та Бога молила:
"За що мені такеє горе?
Скажи мені, Боже!
Що з вами сталося, тату?
Що вам так не гоже?"
Так сиділа і молила,
Аж поки заснула —
І враз крізь сон
Голос батьків почула:
"Підійди, моя дитино,
Щось тебе спитаю:
Чи, може, є в тебе коханий,
А я й не знаю?"
"Немає, рідний мій, нікого,
Та й не таїла б я такого.
Я ж вас шаную і люблю —
Усе, що хочете, зроблю!"
"Тоді вже треба влаштувати
Великий бал посеред хати.
Нехай приїдуть же усі —
І голодранці, і князі,
Щоб ти побачила й сказала,
Що ти такого-то обрала,
Що ти щаслива будеш
І горе все забудеш."
"Ой, дякую вам, тату!
Але яку обрати дату?
Коли ви вже одужаєте
І танцювати здужаєте?"
"Якнайшвидше починайте,
Все довкола вимивайте.
Може, й мені пощастить
До весіллячка дожить."
IV
Так, за пановим наказом
Прибирали усе разом —
І кімнати для гостей,
І місцини для коней.
А на кухні вирували баняки,
Тушкувались біляки,
Там пеклися пампушки,
І вже лускались горішки.
А для пані молодої,
Із тканини золотої,
Сукню шили молодиці —
Кращу, ніж на вечорниці.
Вже і залу прикрашали
У прекрасні білі калли.
Запросили музикантів —
Найкращих у світі талантів.
Все кипіло і шкварчало,
Там білилося й кричало.
Кожен мав собі роботу —
Про панівський бал турботу.
Так минали дні і ночі —
Не стулялись їхні очі.
Всі трудилися невтомно,
Щоб панам не було соромно.
V
Ось настав той день чудовий,
Коли бал був вже готовий.
Онде гості під’їжджають
Та вбраннями всіх вражають.
Були там панії і пани,
Простих людей — там океани,
І всі різнились між собою —
Чи то вбранням, чи головою.
Та всі прийшли не просто пити,
Чи той народ розвеселити,
А подивитися на пані,
Як вона крутиться у тані.
Були там пишно вибрані дами,
Що у кутку махали язиками,
Були й пани, були й підпанки,
Що уже мали три коханки.
Були там просто селюки
І вже колишні козаки.
Вже вистачало там голоти —
Простої, п’яної бідноти.
Усі пили та танцювали
І тую пані вижидали,
А та усе ще чепурилась
Із знаттю знов вітатись училась.
І ось затихли всі музики,
І повернулись панські пики
До сходів кручених масивів,
Де пан під руку доню вивів.
І що ж вона була за панна!
Неначе сонцем вишивана.
Пливла, мов лебідь по озерцю,
Була миліша всім по серцю.
А кучері ті золотії
Звивалися, мов тії змії,
І щік рум’яненьких торкались —
Що парубки всі закохались.
Заграли знову музиканти,
І заблищали діаманти
У дам на шиях та на грудях,
Що знив відкрилися на людях.
І почали всі танцювати,
Музики пісню вигравати.
І загубилася з юрбою
Наша пані з головою.
А наш панок все споглядав
Та за дочкой на вус мотав:
Із ким найбільше танцювала,
На кого оком вже поклала.
Та більше панові сподобав
Чарівний князь із міста Львова,
Що мав при собі і багатство,
Та й не погане господарство.
Кружляв він вправно коло неї,
Показував свої трофеї,
Та все тій панії байдуже —
Бо інший вже сподобав дуже.
То був простий собі юнак —
Не перший у роду козак.
Він танцював собі граційно,
А деколи й енергійно.
Надалі лише з ним і танцювала
І цим старого пана розгнівала.
Тож вирішив він напоумити дівчину,
Побіг до неї в цю ж хвилину.
Та тільки він наблизився до східців,
Почув у голові він голос дідців:
«Віддай за того, кого справді покохає,
На кого її серденько уже давно чекає!»
Та не послухав пан старого —
Хотів віддати доню за другого.
За того, хто для нього кращим буде,
А милого в достатку вже й забуде.
Та вирішилося усе це по-простому,
Хоча такого не бажаю я нікому.
Наш пан такої поспішав,
Що зовсім перешкод він не вбачав.
Так, не побачивши старого пса,
Він полетів зі сходів, як гульвіса,
Що вже не бачить світу пред собою —
Та й уліпивсь об камінь головою.
Забігалися люди всі по хаті
І закричали дами всі багаті,
Та пізно кинулися рятувати —
Уже прийшов час ридмами ридати.
Минули вже роки по смерті пана,
І доня залишилася кохана.
Вони із козаком побралися сміливо,
А потім жили довго і щасливо!
Софія Колісник
