В мені ростуть незнані квіти,
Їх пелюстки — мов світлий сон.
Вони навчили мене жити,
Вбачати сенс, плести з думок.
Вони росли крізь шум і втому,
Та шепотіли в тиші днів:
«Ми — не для страху, ми — для дому,
Щоб ти відчула світ простим».
Вони світилися у ночі,
Коли тривожив кожен звук.
І кожен лист — мов знак пророчий,
Що в серці бережеться вдруг.
Я вірила. Вони — як очі,
В яких спокійно й тепло стало.
І навіть біль здавався точним —
Не злим, а необхідним станом.
Але з роками щось змінилось —
Хтось підмінив джерельну воду.
В них темная отрута влилась,
Прийшла іззовні, без погоди.
І квіти ті, що світ творили,
Почали рвати корінь мій.
Їх пахощі вже не цілили —
Лише палили в грудях вій.
Зелений стебель став металом,
А пелюстки — мов колючки.
Вони вже не були причалом—
Перетворились на гачки.
Вони росли й несли тривогу,
Що душить все, що в серці є.
Не вчать — лякають, не рятують,
А лиш ведуть в безодню, де…
…де дихати — як крізь тернину,
І світ — розмитий, як туман.
Усе, що мало суть і силу,
Тепер — мов іржа на мечах.
Та я згадала перший запах,
Той колір, що в мені живе.
Не хочу жити у відчаї й страхах —
Я вірю: чисте ще прийде.
Бо тривога — не отрута
Вона — сигнал, вона — жива.
Як без упину будеш пити,
Вона стає, як трута, зла.
Тож я навчуся знову чути,
І відрізняти квіт від шип.
Не все, що проросло у грудях,
Варте, щоб берегти в собі.
