Шумлять тихо трави, в покосах отави
Пісню наспівну веде верболіз…
Берізок постава, в краю золотавім
Спомином душу тривожить до сліз…
Ті хвилі блакитні, в льонах лани літні,
Мов віддзеркалення неба глибин…
На соснах столітніх, у ранках досвітніх,
Сяють смолисті разки намистин…
Річки мелодійні, в потоці спокійні
Серед квітучих лугів і дібров.
Думки елегійні, кохання омрійне –
Кредо життєве всіх вище основ.
А квіти барвисті лише у дитинстві
На нивах так манять, і рушниках…
В батькі́вськім блаженстві, в юнацькім шаленстві
Жили, немов бджоли у стільниках…
А там пахне м’ята, теплом ми обняті…
Хліб мамин з пе́чі, борщі і куліш…
І ікона «Розп’яття», в будні і в свята
В домі була оберегом раніш.
Нас зи́ми морозні, сніги віртуозні
Не лякали… Гартували, як сталь…
Мрії серйозні і думки грандіозні
Наші шляхи малювали у даль…
Весною лелеки вертались здалека
Серце їх кликав наш отчий поріг…
Що та небезпека, морози, і спека!?…
З галузок жде рідне гніздо у дворі!
Із часом частіше, у снах все миліше
Щасливе дитинство, юності час…
Де все найпростіше було найцінніше,
Пам’ять туди повертає всякчас
Любов Таборовець
