Та вже і небо повількає,
І майже всі уже в хатках,
Хоч тільки молодь ще гуляє —
Біжить у поле, в мріях, в снах.
Усі вже бджоли полетіли
До себе в хатки — у вулики,
Але не спить ще наш метелик,
Який не хоче спати вліт.
І ось, вже зорі засвітились,
На небі — тиша, блакить.
Він вирішив спуститись тихо
До квітки, що почала спить.
Але не встиг зробити кроку —
Підслизнувся він на нитці,
Що павучок сплів ще до строку
Між гілочок, як у рукавці.
Здригнувсь метелик, але вчасно
Відчув: це пастка, павутинка.
І ось, з куща, повзе неквапно
Павук — мов тінь, неначе тінька.
Та не схотів він бій розпочати,
Лиш подививсь і мовив так:
"Я не ловлю тих, хто не сплячий —
Лети собі, мій нічний птах…"
Здивувавсь метелик трохи,
Махнув крильцями — й вдалину.
І лиш зорі серед тиші
Сплели їм казку — про весну.
Володько Софія Антонівна
