Пам’ять
Я тридцять третій рік не пам’ятаю,
І знаю про нього зовсім ще не все,
Та пам’ять предків в себе я вплітаю,
Ту розповідь прабабці ген мені несе.
Кажуть, – ну що ти можеш пам’ятати,
Тоді на світі не жив ти ще,
Та пам’ятаю я, як бабуся й мати,
До торби сухарі складали все.
Я пам’ятаю діда за обідішнім столом,
Що крихти хліба не змітав, а клав до рота,
Я пам’ятаю он там в огороді, за двором,
Могилку прабабці, її забрала голодовка.
Я пам’ятаю прабабці хату з глини,
Я пам’ятаю бабусі розповідь про те буття,
Як забирали все, до останньої зернини,
Позбавляючи надії на життя.
Я пам’ятаю іншої бабусі пиріжки,
Що іноді пекла своїм онукам,
І смак їх буряковий та бридкий,
Їх сам не їв, а віддавав собакам.
А в сорок сьомім такі ось пиріжки,
Життя врятували бабусиним синам,
У них ще добавляли лободи листки,
Їда така невідома нам.
Пережили ми ті часи, та не усі,
Загинули мільйони українців,
І нині ми в тій же історичній полосі,
Немаєм права знов пустить сюди ординців.
Шевченко В.М.
26.11.2021 р.
Василь Шевченко
