Мені так боляче, та я не плачу,
Стікаю кров’ю на папері тихо.
Душа ламається від мук незрячих,
А світ сприймає все як гру і вихор.
Вже не тримають пальці ручку пильно,
Лиш чорнильні сльози стікають рядком.
Шукаю істини у слові стисло,
Та крок до неї — мов ножа укол.
Читають долю люди між словами,
Не бачать шрамів, що кричать без слів.
А я горю пекельними вогнями,
Як Фенікс, що воскреснути не смів.
Мій кожен подих – сповідь невимовна,
Де тіні споминів лишають слід.
Та рими ці — як труна невідповідна
Для всіх надій, що покидають світ.
Вони не знають, як болить натхнення,
Коли перо стає мечем важким,
Коли в думках – лиш спустошення,
І кожен вигук серця є глухим.
І навіть смерть мої слова не змиє,
Бо в кожнім з них горю я, мов зоря.
Щоб хтось, читаючи, відчув надію,
Яку колись втопила доля зла.
Мені так боляче, та я не плачу.
Лише рядки — як відгук всіх скорбот.
Перо мовчить, і тільки ніч пробачить
Мою останню музу і любов.
Тетія Равен
