Письмо як останній реквієм

"Шостого числа шостого місяця,
від крайності в крайність,
з першого вдиху відмовилася від слова божого.
Попереджаю.
По бездонним очам, що гостро впиваються в душу, видно,
наскільки єхидно наповнює долю огида.
Головним і основним принципам наслідувала,
які серце відбивало.
Поки оченята оглядали Землю грішну,
свій власний запах такий рідний шукала,
як ауру чорно-синю.
Тільки зараз, подорослішав, збагнула.
Хвилюватися не потрібно,
зараз все гаразд,
вона пройшла шлях все рівно.
Червона сталася з нею, страшна, як павутина гнучка,
донечка назавжди залишиться одна.
Коли її побачиш, не зрозумієш по-обличчю зміїному,
що на душі коїться все по-тьмяному.
Сумно дивитись.
Єдине бажання нашої вишуканої,
безтурботне життя нездоланної.
Якої конкретно – секретно.
Лише дума без сумлінно підкаже серцю,
по ній видно одразу…
Об’єкти навколо як анероїд,
кришталик помутніє вже скоро,
світло вже не світить хворим.
Ну, це ти і сама знаєш, сестро.
З плином часу стає дедалі важче,
гравітаційна нерівність між Сонцем і Місяцем заважає…
А, точно.
Драматично-тривожний вона тип,
такий створила природа генотип,
такий особливий фенотип.
Її манія величності допомагає у почутті незахищеності,
що з середини поїдає.
Тільки совість вже відпочиває.
Буду закінчувати тобі писати,
адже я все одно не буду собі відповідати."
Лілія Арзуманян