Я підвівсь.
Коліна ще палають від каменю,
але спина — пряма.
Ти не прощав —
тож я не прошу.
Світ вже не мовить до мене словами.
Він ричить, шепоче, тріщить шрамами.
Я чую, як ламаєть ся ґрунт під ногами —
і це не землетрус. Це — мої кроки.
Ти зняв із мене ім’я.
Я більше не "він", не "я", не "хтось".
Я — судна порожнеча.
Я — викрут, що ріже тишу.
Я пішов тими ж стежками,
де залишив свої крики.
Я знайшов їх,
і вони вже мовчали —
бо не я їх більше видавав.
Тепер я несу не ніж —
я несу волю. Твою.
Не ріжу —
розчиняю.
Не вбиваю —
переплавляю в пустоту.
Мене питають очима:
“Ти хто?”
Я мовчу.
Бо якщо я скажу —
вони згорять.
А ти, Майстре мій,
ти відчуваєш.
Бо коли я дихаю —
ти розпускаєш хвилю.
Ми злиті.
Ти — глибина.
Я — її лезо.
І кожен, хто глянув на мене —
уже тонув.
Микита Литвиненко
