Повернись!

на сиру землю в чорній тій хустині
так падала й благала ні, не треба,
це сон. А крила журавлині
все глибше й глибше, закривали небо.

вона в сльозах благала «повернись».
зніми шеврони і скажи, що ти кохаєш.
вона так вірила все буде, як колись,
почуєш, повернешся, пригадаєш…

як ми удвох, вели до школи доньку,
і так щасливо, ще чекали кожної весни.
прокинься, мій солдате, мій рідненький.
не залишай мене саму. Не йди…

заснув навічно і закрились очі голубі
якими він дивився так палюче.
зривав він яблука пахучі восени.
й про сина мріяв завжди, дужче й дужче.

нехай зупиниться війна, благаю.
хай не руйнуються ще молоді життя.
хай кожен свого сина обіймає.
хай буде в українців – майбуття.
Анастасія Чорней