Суддя в мантії, як в облаці,
А правда — в крилах сивих голубів.
Закон — не лише текст у папірці,
Він — в серці, де живе істота дух.
Минуле кличе з пожеж і руїн,
Де князь Ярослав мудрість завіщав.
Хто винен? Хто правий? Хто злочин?
Історія — той суддя, що не спить.
Сьогодні — бій. В огні стоїть країна,
І кожен вибір — це вже не пусте.
Юрист, письменник, воїн, громадянин —
Ми всі в одній тривожній честі.
Економіка — це не цифри,
Це хліб, що ділиться на стільки душ.
Політика — не гра в намісників,
А біль за тих, хто втратив свій уют.
Я пишу вірші, бо слова — зброя,
Вони, як свічка, світять у пітьмі.
І кожен рядок — це кодекс честі,
Що в серці носить кожен із людей.
Тому стоїмо. Вірні. Несхибні.
Бо право — це не лише параграф.
Це — воля, що в огні не згоряє,
Це — Україна. Вірш. І наш обов’язок.
Дмитро Зенкін
