Фронезис кусає губи в надії,
Де розум ясний у веремії подій,
Метає у очі гострий, пекучий біль,
На шиї удавка стяглась у вигляді перипетій.
Намисто прекрасне в чумній красі своїй,
Пандора сховає у безголів’ї непростій.
Прикраса заманює в пути вогняні,
Де болем та жаром обійм у бажанні,
Щоб занапастити подібних Афродіті завзятій,
Обманливих в подобі своїй, святій.
Рубін розкішний в оправі золотій плаче,
Нести в собі прокляття віків все важче.
Панна молода біжить тремтяче,
Через нетрі проривалась вона,
Крізь баделин троянд тяглась її рука,
Щоб скинути творіння Гефеста,
Знищити трикляті тенета.
Гармонію обіцяв божий дар,
Та лиш подарував душевний тягар,
Страждання та помсту гірку,
Це намисто візьме тебе із собою у пітьму.
Опінія душить розумінням лихим,
Спасіння не буде, ти будеш мертвим.
Опромінить твоє серце вчення Геракліта:
«Без боротьби немає гармонії, як і без гармонії боротьби»,
Плач надії рветься із очей, шепочучи безглузді ілюзії,
Битиметься серце в останніх ритмах, конвульсії.
Крізь рощу посохлих троянд ступає нога,
Крокує панна в давній храм, вороття нема,
Як тільки стопа переступила поріг,
Фарфорові пальці скинули із шиї проклять запріг,
Тут же прокотиться по кам’янім залі вигрім,
Впаде монументальний храм, а в нім,
У репеті німім,
Занапаститься, покрита брилами уламків,
Фронезис, сумбурна серед розпадків.
Виросте самотня троянда в туманні пилюки,
Поряд лежатиме намисто розлуки,
Чекатиме воно, щоб нову жертву здобути,
Та Гефестову злобу знову штовхнути,
Щоб слова спокути хоч раз почути.
04.02.2025.
Анастасія Франків
