Вона чекала його на вокзалі, з малим дитя.
Він воював, любив батьківщину та життя готовий був віддати за катів каяття.
Цікаво коли приїде?
Коли побачить вже нарешті вона очі його?
Карі як ліс восени.
Карі, як її найулюбленіший постер в кімнаті своїй.
Дитя кричить та плаче.
Зовсім мале, сидить на руках матусі.
Подумки можливо, взагалі не тут знаходиться, та всеодно до криків сходиться.
Вона стояла не одна така.
Жінки с дітьми, мами, бабусі та дідусі, всі чекали своїх.
Своїх людей.
Всі зі сльозами щастя на очах, стояли та чекали, надію вони тримали, що ці свої, приїдуть живі. Наша героїня одна з них, зараз кожен це хтось з тих.
Вона була впевнена, що він живий, цілий, та мабуть навіть й не сумний.
Їде потяг. Грохіт. Всі замовкли.
В очікуванні. Стоять.
Навіть діти заспокоїлися.
Але взагалі, це була весна.
Яка за вікном стогне скрежетом підвіконь. Квітень.
Потяг став.
Як і всі мертвою тишею охлинувся. Жінка згадувала свого нареченого. Не хвилювалась, бо та ворожка з села ще неділю тому сказала їй, ЖИВИЙ!
Виходять хлопці, жінки – герої наші.
Вона вже бачить свого чоловіка. Рідну душу.
Дитину спідхватила та кулею пробігла повз людей.
Біжить. Пташки співають.
Але ось вона прислухалась. Це не пташки. Це…
Прокинулась вона, одна.
Ні тут ні там немає тої рідної душі.
Дитина плаче.
А жінка наша в кімнаті сумна лежить.
Бо вже пів року не може здихатись від цих снів.
Де чоловік її вертається до неї. Щасливий, а вона з ним.
А На шухляді стоїть фотографія її героя
«Посмертно».
Фіфія Луняк
