Мені так хотілося світла —
Та раптом почалась гроза.
І дощ прикрив мою сльозу,
Що скотилась з мого лиця.
Я мріяла про теплу ніжність,
Про промінь сонця, що давав надію.
Я вірила у щиру вічність,
Де світ — яскраве полотно.
Я так раділа, коли була мала,
Та подорослішавши, зрозуміла,
Що щаслива була, поки не стала сиротою.
Тепер я йду по світу, чекаючи,
Коли торкнеться мого плеча татова рука.
Я покірно стояла,
Коли рушилась з під ніг земля.
Я знемагаючи далі крокувала,
Бо на моєму небі так ярко світила зоря.
Я навчилася відбудовувати
Руїни свого життя.
Я каялась бути сильною дівчиною,
Бо у мене вірила моя сім’я.
Відтепер — часи повстання.
Та як безмежно благає душа
Батьківського тепла…
Відчуття безсилля — немов беззахисне дитя.
Та жорстоке життя мене навчало —
Цінувати те, чого на разі вже нема.
Я вірю — серце не згасає,
І крізь усі шляхи буття.
Для продовження мого роду
Потрібна тільки я.
Анна Голубінська
