Є люди, що бояться самоти — Не тиші, а думок, що в серце б’ють. Вони пройшли крізь зради і мости, Що палали, поки інші не сягнуть.
Їх світ — це рани, спогади й чекання, Де кожен день — мов бій за доброту. І навіть крізь мовчання і мовчання — Вони несуть у серці теплоту.
Їх можуть не почути, не прийняти, Їх голос — тихий, втрачений в юрбі. Та все одно ідуть вони до хати, Де світло є — хай навіть у тобі.
Бо найстрашніше — знову впасти в тінь, У темряву, де власні думки ждуть. І все, чого вони просять хоч на мить — Щоб хтось у тиші вислухав їх суть.
Ілля
Для того щоб i2 коректно прочитала вірш, мова пристрою повинна бути - Українська
