Як важко поставити крапку,
Забути про все, що було,
Одягнувши на лице маску,
Грати не свою роль.
Ходити й щоразу всміхатись,
Коли так нестерпно болить…
Чи, може, нарешті зізнатись,
Що вогник той досі горить?
Що в серці живе ще надія,
Що справжні ці почуття,
Що я, та сама віддана,
Як і колись була
Так хочеться! Так мені хочеться
Розтопити цей лід у душі!
Та, Боже, скажи мені чесно –
Чи зможе повірить мені?
Чи зробить той крок назустріч?
Чи руку подасть мені?
Чи візьме мене у обійми,
Щоб серце зігріти мені?
Чи серце своє не закриє?
На тисячу міцних замків.
Та йду я по краю надії
Між страхом і прірвою слів.
Чи повернеться нам доля,
Щоб разом шлях той пройти?
А може той лід і не скресне ?
Бо спалені наші мости!
Та скажи, чи душа твоя чує
Ці тихі мої молитви!
Трубій Людмила
