-#РодинніІсторіїВійни:
Було літо 1942 року…Запиленою дорогою гнали людей. Точніше, гнали приречених: голодних, обірваних, зацькованих, різного віку, статі. А на подвір"ї Терехів гралися діти. Бо чи війна, чи не війна, а діти вміють знаходити сонце, радість, сміх. Сміх дисонував із дійсністю, хтось із конвоїрів підійшов до хвіртки. У Катерини потерпли руки, серце закалатало десь у горлі: серед своїх дітей були сусідські – Берченки… А серед людоловів – місцеві поліцаї, які знали, чиї це такі- із смоляним волоссям і чорними очима.
-Живо на п"єц!- видихнула жінка.
Як горобці, дітлашня метнулася до хати. А стежкою уже йшли конвоїри: два німці, два румуни. "Свої" не наважилися, підчікували на дорозі.
Катерина вросла, здавалося, в поріг. Руками вперлася в одвірки і шептала, як закляття, одне слово: "Тиф…" Ніхто із людоловів не наважився переступити поріг. Так було врятовано чотирьох єврейських дітей. Катерина – моя прабабуся. Ми розминулися в часі. Залишилася пам"ять і урок людяності
– Що ж Ви, Катре, собі тільки думали,
Ви ж замість молитви шептали: "Тиф"?
– Над світом янголи смерті сурмили.
Та й діток стало шкода малих.
– А рідних, жінко, хіба не шкода?
На п’єцу їх скільки було, своїх?
– Від болю душу на дибки зводило.
Нема на світі дітей чужих.
– Якби конвоїри зайшли до хати
І, боронь Боже, знайшли пропажу?
– Я тільки знала, що тре’ рятувати,
тифом лякала ту кляту стражу.
– А скільки ж, прабабко, синів воювало?
– Ну скільки? Четверо: Федір, Саша,
Роман. Петра пізніше забрали-
уже тоді, як вертались "наші"
– І як же, бабуню, вам серця стало?
За всіх молитись? Усіх втішати?
Невже свого клопоту було мало,
що здумали Ви ще когось рятувати?
– Коли там думати? Чую: облава,
а діти якраз на подвір"ї грались,
то я всіх разом на п"єц загнала.
Вже після і думала, і боялась.
Два Ваші хлопці лишились навіки
десь на полях Білорусі і Польщі
В скрині старій, під скрипучим віком,
листи й похоронки ридали щоночі.
А після війни приїжджали діти
і цілували Вам, бабко, долоні
Ви ніяковіли, не знали, де дітись,
такі були трепетно-безборонні
Спасибі, бабусю, Вам за науку.
Хоч ми розминулися з Вами у часі,
Ваші натруджені щедрі руки
Світу цьому не дали пропасти
Олена Присяжна
