Окаянний день повстав перед нами,
Пішли воювати брати із братами.
Залялися кров’ю Херсон і Дніпро,
Залишили в шибках розбите скло.
Залялись сльозами Бахмут і Буча,
Вкрилася трупами наша земля.
Не люди вони, душа їхня суча,
Визволяти прийшли нас мовля.
Землі вони хочуть?
Земля то земля, а що ж їм зробило мале немовля???
Що плаче бідненьке під свистом ракети,
Кричить як не в себе: "мамочко, де ти?"
А мами не має, лежить на дорозі,
Десь по дорозі в продуктовий магазин.
Дитинка чекає її на порозі,
І плаче під тиском військових машин.
Не знає, що мама ходила востаннє,
Що більш не вернеться в зруйнований дім.
Не знаєте що мама кричала останнє:
"Для тебе я, доню, пожертвую всім!"
Затихли ракети, машини, і крики
Дитини, що зветься тепер сирота.
Нас прийшли визволяти зажерливі пики,
Що завжди дивилися на нас звисока.
Вистріли лякають, військових ховають
У ями, не знаючи їхніх імен.
Крики лякають, всіх поховають,
Їм байдуже: тіло чи то манекен.
Нас хочуть зрівняти з червоною землею,
Червоною від крові власних дітей.
Нас хочуть поховати червоною брехнею,
Покалічити невинних сотні сімей.
І що ж ми зробили, щоб нас так карати,
Чи ми перед Богом тримаємо гріх?
Краще в Україні мене поховати,
Ніж впасти рабом до московських ніг.
Аталіна Трісте
