Воювала московія, що вік — воювала.
Тих — морила, тих — гнобила, тих — переселяла
Тих в кайдани закувала, що й не підійняти
Тих в ярмо своє впрягала, не давала й спати.
Воювала скаженіло на всі свої боки.
Хтось хилився, хтось змирився, — тільки б без мороки.
Та напала московія у лиху годину, —
Бо, думала, на ослаблу — сусідню країну.
Ракетами закидала, мінами зривала,
Убивала, ґвалтувала, кров’ю умивала.
Підло й ницо воювала московія клята:
Відібрала хліб і землю в названого брата.
Порубала, поламала, потрощила кістя.
Розбивала село, поле, місто й передмістя.
Не слухала, недалека, що їй світ пророчив,
Плюндрувала снарядами із ранку до ночі.
Воювала болотяна, і, одно брехала,
Та не знала, що Вкраїна вже іншою стала,
Що весь світ на боці світла, а не злої ночі,
Що проклята її доля, наврок — чорні очі.
Їй врочили й сині очі, і зелені, й сірі
Тих вдовиць, і тих малеьких дітей зсиротілих.
Їй врочили навіть гілки вишні й абрикоса,
І калина проклинала, і дівчина боса.
Воювала московія, аж поки й не стала:
На коліна Україна її пригинала,
На ті грудки, на той щебінь, тай на ту розруху,
Шоб кололо і боліло до сконного духу.
Воювала проклятуща, поки й не розпалась,
Бо на нашу Україну іздуру нарвалась.
Воювала чорнорота, поки й не сконала.
Бо спіткнулась об Вкраїну. І навіки впала.
Отака … (притча) малята. Казка правду каже
Той, хто війни розв’язує, той від них і ляже.
2022, Індія
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
Марина Акрам
