Сьогодні я прийшла додому.
На мене чекав келих вина.
Червоне, біле, можливо, сухе.
Нікого й нічого, окрім мене,
Та келиха з вином не було.
Напевно, це була моя забаганка.
Розумієте, розізлилася, накричала та пішла.
До клубу, не до коханника.
Хоча краще б до нього!
Він весь такий гарний, накачаний, сильний.
Не те, що мій — сірий, весь у себе вжатий.
Хоч і турботливий.
Кохав мене, співав мені, розважав мене.
А я як завжди, незрозуміла вирішила, що не правий.
Але він нічого такого не зробив.
Просто прийшов на годину пізніше — через затор на дорозі.
Так, трішки нестійка… То що поробиш?
Міг би стерпіти, якщо справді кохав.
А ні — набридла! Ну, нічого, буває.
Сама винна, потрібно було робити щось зі своїм характером.
Наприклад, народитися з маминим.
Але не вийшло, вибачай.
Ну що, догралася!
Піду, допʼю вино та поїду до коханника.
Не імпатичного, проте гарного, накачаного, сильного та ще й багатого!
Чорна розпуста
