Ти несказав мені що любиш
і не боровся ти за мене.
Повірив в мою зраду
й обіда перечеркнула все для тебе.
А я тебе кохала, кохала,
терпіла всі знущання над собою.
Ти нерозумів, навіщо я трималась, допоки, незвільнилась я від болю.
Я думала звільнилась.
Я думала пройде.
Сім’я в мене з’явилась
й кохання в мене є.
Роки лікують. Правда?
Щаслива жінка я.
Та біль з тої обіди
і досі струни в’є.
Я так тебе любила,
люблю й буду любить.
Життям я іншим жила.
жила і буду жити.
Тебе зустріти хочу,
побачити на мить.
Пробачити і відпустити,
нехай цей біль летить.
Я уявляю ту хвилину,
коли тебе побачу знов.
Без слів, без крику, без провини —
лише погляд і любов.
Не для того, щоб вернути,
не для того, щоб просить.
А щоб серце не боліло,
щоб навчилось просто жить.
Я скажу: "Ти був мені світом,
та світ змінився — я змогла.
Тепер я інша, вже не тінь,
а жінка, що себе знайшла."
І ти, мовчазний, подивишся,
і, може, щось в душі здригне.
Та я не жду вже пояснень —
мене минуле не тримає вже.
Я пробачаю. І прощаюсь.
Нехай летить усе, що в’яло.
Я жити хочу, не страждати —
я жити хочу, бо кохала.
Оксана
