Був гарний ранок, готував я їсти.
Зробив сніданок, вже збирався сісти.
Як раптом щось відчув на шиї,
Які мої наступні дії?
У дзеркало дивлюсь, а то мотузка.
Дивлюсь униз – кровава блузка.
"Що відбувається!?" – кажу уголос.
Тільки не чутно вже мій голос.
Розлюченим пішов в кімнату.
Та там побачив я гранату.
"Я не покличу допомогу!".
Та відірвало мені ногу.
Не несподіванкою є, але я впав.
Шо не роби, але я знов страждав.
Стікає кров ніби пролив коктейлю.
І лежачи я бачу стелю.
Проте лежу я вже не в ліжку.
Майже не взмозі піти пішки.
Але ковтаючи повітря, встав.
Занадто рано мене ворог подолав.
Хитаючись, я вийшов із кімнати.
Ніхто не зможе мене подолати!
З думками цими не побачив я капкану.
На цей вже раз навряд чи встану.
Звільнити ногу намагався.
Не відкривавсь капкан, та я не здамся.
"До вулиці я рушу, там безпечно".
Але я ніби вмерти тут приречен.
Бо сиджу я, нікого не чіпаю,
Коли мені у голову дві кулі прилітає.
Що це був сон уже не сподіваюсь.
І встати я не намагаюсь.
Недобре дивиться кашпо плетене.
Що б ще чекало тут на мене?
Стакан отрути на вікні?
Чи, може, речі у вогні?
Можливо, добре, що я не дізнаюсь.
Тепер із вами я прощаюсь.
Був гарний ранок, готував я їсти.
Сніданок на столі, не встигнув сісти…
Тиск.
