На зорі, як роси впали на траву,
А сонця промені їх стали серебрити
Проводжала мати сина на війну,
Україну – неньку боронити.
Обійняла, поцілувала, до грудей притисла
Слізьми чорні кудрі окропила.
Три рази, як водиться, перехрестила,
— "Повернись живим синочку з перемогою", – благословила.
Син запевнив матір – " Так і буде,
Перемогою війну ми завершимо".
На плечі закинувши рюкзак,
Пішов до збору побратимів впевнено.
Синок від мами віддаляється і віддаляється
Вона коло воріт лишається тополею.
Молитвою із богом домовляється,
Не обділити її кровинку долею.
Промінцем її теплим ласкає
Пряді волос вітрець поглажує на голові.
А туга серденько матусі заповняє
Що там кровиночку чекає на війні ? …
Війни горнило смерттю диха.
Не затиха серени вой і війни грім.
Мільйони матерів плачучи молять бога,
Щоби він смерть від їх кровиночок відвів.
Яків Похиленко
