Прости мені, мій Господи…

Прости мені, мій Господи, за все:
за те, що жити треба- а не хочу,
за те, що вірила у щире і просте,
за те, що душу роз’їдали всі охочі.
Дозволила. Так, винна тільки я.
Як же тепер? Собі простить не можу.
І рветься вщент жива душа моя…
поки жива… Ніщо вже не поможе.
Де кладовище душ? Я хочу там лишитись,
не можу світ цей бачити таким.
Усім так добре в ньому нині жити,
і брешуть, лицемірять, як ті пси.
А совість чи вина – це позавчора,
і справжність, людяність – це наче спам.
Коли про інших – голосно говорим,
коли про себе – в блокування, в бан.
Прости мені, мій Господи, так зле,
коли на перехресті привидом витаєш,
коли до неба довго час іде,
а ти далеко, а час не вертає…
Наблизь мене до неба. Я давно
ледве живу, хоч дихаю поволі.
Напевно, що мені вже все одно…
Більше не можу. Прощавайте, болі.