Огортаючи подихом молекули в тілі,
він коїв все те, чого так хотіла.
Вустами вкривав спустошену душу,
губами ласкав мою обпечену сушу.
Руками хапав, пестив волосся.
Вдихав його запах, ніби з ним же боровся.
Зітхав до нестями, кохав мене дужче.
Давав зрозуміти – ніколи не впусте.
Розпашілі тіла в унісон вібрували,
наче більшої втіхи ніколи не знали.
Вони билися в такт, вони ковзали ніжно,
між ними могло відбуватись це вічно.
Спрагла вода по шкірі стікала,
кожен клаптик тіла вона обвивала.
Кожен стогін стояв поміж розбурханих жестів,
ані шансу на спротив, ані шансу на втечу.
Жоден поштовх не давав такої наснаги,
як той, що заслуговував моєї уваги.
Розчинитись в блаженстві, поринути в пристрасть –
цього потягу ніколи між нами не знищать.
Оголяючи душу, розірвавши кайдани,
знявши всі найстаріші завмерлі капкани,
ми кохали нестримно, ми кохалися жарко.
Не кохати тебе, я не можу не палко.
Яна Стаднічук
