Війна забрала в нас багато,
Того, що більш ніколи не вернуть…
Для нас що буденність вже, а що і свято,
Шкода, цього жаху, ніколи не забуть.
Вони хотять нас ланцюгами прикувати,
Щоб не чутно було наш впевнений крок
Вони ж хотіли лише нас "врятувати",
Принісши вирок – обравши вистріл і курок.
Як не орел нам серце клює на сході,
То руки в’яже на заході грифон.
В цьому нескінченному круговороті,
Це все ніби дивний лихий сон…
Чому ж ці жахи війни, з роками не змарніли?
Чому вони зненацька увірвались знов?
Чи це те, чого, ми всі так хотіли?
А як же щастя, мир, повага і любов.. ?
Ми лиш боримось за право жити,
А вони відбирають у нас все.
Та чому ж не можемо понад все любити
Того, що всім по праву було дане?
Народе мій, моя підтримка і опора!
Моїх ночей ти тиха колискова,
В тяжку хвилину, ніби лише вчора,
В душі лунала рідна українська мова.
Віками, мій народе, ти тримав свої кордони,
Вільний дух свободи у своїй пам’яті таїш.
Ти втрачав тисячі, мільйонів і мільйони,
Але ти борешься сьогодні , ти стоїш!
Ми разом встрічали радості й тривоги,
Злітали до небес і падали в урвище невзгод.
Та ми ніколи, не шукали хибної дороги,
Ми просто йшли, бо ми вільний, нескорений народ!
Margo
