Ідуть роки. Минають дати
І що хотілося б сказати…
Здається кожен має ціль
Чи принципи своєї волі
Дорослі всі такі й доволі
Розумні речі… Мають в голові
І кожен має гадку, "ми" такі одні.
Одні розумні, впевнені в собі.
Корони лиш нема на голові, АЛЕ!
Для декого із всіх
Настільки вже звичайним є той стан
Що егоїзм, вже за собою той не бачить
А все себе людиною вважа..
Здавалося б і робить все на совість
І допоможе, як потреба є, АЛЕ!
Тут саме, ключове одне лиш слово.
"Здавалося". Адже насправді так не є.
То все – примара, сам ти то малюєш.
Аби зростити в голові собі
Що тільки ти у світі особливий.
І має краще, бути при "тобі".
Та скільки хочете ви можете впиратись.
Казати: – "Ні! Я справжню маю ціль"
Що не цікавлять нагороди та відзнаки
Та все це ТИ, малюєш в голові.
Ніхто з вас навіть крапельки не тямить.
Що саме маю я вам донести.
А може це вже я, вважаю себе кимось.
Чий образ зміг у голові собі сплести.
Чого пишу так складно запитаєш?
Чому не гарне шось?
Чому не про любов?
Щоб рими більше і всього такого.
А я скажу…
Бо так я відчуваю
Бо безлад той, що маю в голові
Я намагаюсь викласти в папері.
Щоб не дурити голови пропащим у житті.
Вони ж бо всеодно не зрозуміють.
Дадуть пораду, що їй гріш ціна.
А я послухаю, зроблю та й у житті пропАду.
І чим же відрізняюсь я тоді?
Вам рими мало? Класиків читайте.
Шевченка, що нам лишив "Кобзаря".
Мої ж вірші не треба…не чіпайте.
Про них гадати далі буду тільки я.
Пишу ж бо рідко, в люди їх не пхаю.
А іноді і я їх забуваю.
І взагалі чи то талант писати?
Чи важко слово римами в’язати?
Не знаю, мабуть не для мене…
Або себе над вами ставлю я.
Бо не проблема слово пов’язати.
Аби отримати карикатуру на вірша.
У мене тут думки, про все і ні про що.
Такий вже безлад в голові пропащій.
Якщо по суті…
Залишайтеся людьми.
Ніхто із вас не краще, і не гірше.
Але тоді це правда, ЛИШ ТОДІ
Коли ніхто з вас не залазить вище.
Хто зрозумів, тому мої вітання.
А іншим, мабуть легше буде жить…
Життя – це для людей лише змагання.
І виграв той, хто більше зможе заробить…
Чи вкрасти, сенсу то не має.
І кожен з нас цю правду знає
Але усі мовчать, немов раби…
Хоча здавалося б хто – хто раби, але не ми.
Це також те, що я казав.
Ми вище ставимо себе ніж інші
На справді ж всі сидим
І знаючи усе, і виду не подасть ніхто
Що бачив щось, чи чув, чи знав….
Пишу важкі для розуму я вірші
Та не для всіх я їх пишу нажаль
А лиш для купки моїх однодумців
Чий світ ламкий немов скрижаль.
На цьому я закінчу.
Хоч безладу у голові багато
Мені, але не вам його потрібно розгрібати…
А зараз я нас вас то сиплю все.
Вже вибачайте, і…. На цьому все.
Кобеляцький Тарас
