Можливо, якось, серед шуму гармат та грому,
Я почую твій голос і ми будемо разом знову.
Ми зустрінемося після війни, дивитимемось на зорі,
На воду, хвилі, такі прозорі.
Але зараз, я не впевнена, чи побачимося ми,
Не впевнена, чи доживемо до наступної зими.
В те що все буде гаразд, я хочу вірити,
Але все частіше турбують нав’язливі думки.
Плачу, коли читаю новини.
Ці всі люди.. Діти, ще ні в чому не винні,
Помирають від ракет.
Вони в цьому винуваті, москалі прокляті…
Кожна дівчина, мама, дитина
Боїться побачити серед всіх тих імен таке знайоме..
То тільки москалів провина,
Що не побачить мати свого рідного сина.
Біженці, що марять бажанням повернутись додому.
Дівчина, що молить бога, лиш би побачити свого хлопця знову.
А вони не визнають вину…
Я знову плачу.
Боюся, що більше тебе не побачу…
Читаю новини знову,
Всі люди, яких ґвалтували.. ні, це все їм не пробачу..
Та можливо якось, серед шуму гармат і грому,
Ми з тобою побачимось знову.
Я почую твій голос, наповнений любов’ю,
І більше ми не розійдемося ніколи.
Павлюк Вікторія
