РЕАЛЬНІСТЬ

Це не кіно,реальність це свята,
Що потонула в муки й море сліз,
Сумне життя,одвічна пустота,
І кожен з нас цю муку тяжко ніс.

А серце на колінах все молилося
-За мою гордість Господи прости…
Зболені душі все життя том илися,
Що не змогли до фінішу дійти.

А ти долав трьохтисячну дорогу,
Спочатку,щоб кохання повернути,
А потім,обминаючи тривогу,
Не дозволяв мені тебе забути.

Ці зустрічі нам краяли серця,
Навпіл.І кров по душах все стікала
Ми вірили з тобою до кінця,
Що це недоля лиш пожартувала.

Але недоля підла не жартує,
Ти відійшов…тебе не повернути…
У чорних хмарах дум,душа горює,
Щоб не дай Бог,хоть що небудь забути.

О.ПРОЦКІВ